Я хочу вам історію одну розповісти.
Та не маленьку, а цілісінький роман.
В воєнні сталася вона часи,
В часи трагедій, лиха, драм.
Історія ця буде про кохання
Про те, що зародилося ще в школі
Великої любові це було світання,
Безмежної, широкої, як поле.
Вони навчалися в одному класі
І сиділи завжди за партою одній.
І хлопчик цей Іваном звався,
А ласкаве ім’я Наталка було їй.
Іван був парубком красивим:
Волосся русе, очі голубі.
Іванко був іще сміливим,
Ще добрим, ніжним. Ось таким.
А Ната! Краще жодной дівки.
Лице, неначе у богині:
Маленький носик, чорні бровки,
А очі, як те море – сині.
А обидва вони селянські були.
Кленове – звалося село.
Вони кохалися, про інше все забули.
Їх лиш кохання по шляхам вело.
Вони лиш бачили чудові квіти,
Поля, луги, ліси, сади.
Вони раділи, немов діти
Виблискам сонця і води.
Але було все це недовго,
Війна розбила ланцюги –
Зв`язки міцні кохання того
І розвела усі шляхи.

Амвросіївка забрала Івана,
В усіх боях він воював,
І не одна велика рана
Була на ньому. Він страждав.
Але страждав не з цього болю,
Бо його він не примічав.
Хотів кохать, бажав на волю,
За часом, що минув, скучав.
Він згадував ці руки ніжні,
Що дуже часто цілував,
А ще ці дивовижні тижні,
Як своє ім`я пам`ятав.
Він брав рушницю і гранату,
Їх міцно стиснувши в руках,
Йшов в бой. Згадавши свою Нату,
Яку лиш бачив в своїх снах.

Наталка ж у селі жила,
Солдатам хліб вона збирала,
І міцною вона була,
І відпочинку не знавала.
А серце із грудей рвалось
І линуло аж до Івана,
Воно все думам віддалось,
Загоювали згадки рану.

Надіями вони лиш жили,
Один про одного не знали нічого.
Великого кохання сили
Її підтримували та його.
А рік тяжкий тягнувся та тягнувся.
І ближче підібрався вже фашист.
І швидко стрілкою рванувся
В село до Нати Ванькин лист.
Тремтячими руками вона його схопила,
Крізь сльози розбираючи слова,
Читала. Й кров у жилах стила,
Від почуттів мутніла голова.
Писав він, що в полон його забрали,
Писав, як тричі він збігав з нього,
Писав, що все ж його впіймали,
А далі – я люблю… І більше нічого.
І ніби небо швидко закрутилось,
А може це земля уходить тихо вбік?
А може це Наталці лиш приснилось,
Приснився й цей воєнний рік.
Та ні! Вона не в силах щось зробити,
Слабка вона, щоб перешкоди обійти,
Об зброю її мрії всі розбити,
І щастя їй ніколи не знайти.

Три дні, як з ліжка Ната не вставала,
І їжі в рот вона ще не брала,
Дивилась то в вікно, то знову засинала,
Прокинувшись, водицю лиш пила.
І може, довго так вона ще пролежала,
Але фашисти вже прийшли в село,
І разом зо всіма вона біжала,
Не пам`ятаючи, як це було.
А за фашистами плелися полонені,
І кров із п`ят струїлась по траві,
І п`ятки їх усі були зелені.
Кровавий залишавсь відбиток на землі.
Куди ведуть людей? Наталка це не знала,
І в очі кожному дивилася вона.
І раптом очі голубі вона впізнала.
Чиї вони? Це знала вже сама.
І кинулась вона – солдати не пустили,
На землю впала Ната вже без сил,
І плакала вона, а руки землю рили,
А рот її ковтав доріжний пил.
І чулись постріли. Лунали по долині,
І в балці полягли полонники усі.
За волю, честь та славу України!
Ще довго пам`ятати будемо їх ми.