На щастя ми живемо у мирний час , та є діди старіші за нас.
Вони пережили велику біду — Велику вітчизняну війну.
Я розповім спогади дитя про це жахливе тодішнє буття.
Онука питає у бабусі: «Що то за шум, аж дзвенить у вусі?»
Бабуся мовчить, як сказати не зна,
Що то йдуть німці, що почалась війна.
Бомби летять і мости вибухають,
А люди біжать, чим скоріше тікають.
Але не судилося їм утікти, не було де людям притулок знайти.
Довелося у бій їм нерівний вступити, щоб землю рідну захистити.
Та виграти битву їм не вдалося, страждати в облозі їм довелося.
Потрібно було в підвалах ховатись, а на свободу лише сподіватись.
Врожай та худобу швидко ховали,
Щоб у скрутну годину поїсти щось мали.
Була війна, усі страждали, на визволення довго люди чекали.
І ось настала жадана година, нарешті щаслива кожна родина.
Перемогу зустріли босі і голі, але не скорилися рабської долі.
Я дякую людям, що воювали та Батьківщину мою захищали.
Треба війну цю пам’ятати, щоб лиха такого ніколи не знати!